Правовий статус роботодавця як суб’єкта трудових правовідносин: співвідношення прав, обов’язків та відповідальності за законодавством України

Abstract

У статті проаналізовано, як за чинним законодавством України формується правовий статус роботодавця й зіставляються його права, обов’язки та юридична відповідальність. Показано, що в умовах цифровізації, нових форм зайнятості й воєнного стану саме роботодавець залишається основною зобов ’язаною стороною в механізмі реалізації трудових прав працівників. На основі положень Конституції України, Кодексу законів про працю України та спеціальних законів з’ясовано зміст трудової правосуб’єктності роботодавця, його основні управлінські повноваження (організація праці, добір персоналу, встановлення режиму роботи, контроль і застосування заходів впливу), а також ключові обов’язки у сфері охорони праці, оплати праці, колективно-договірного регулювання та взаємодії із профспілками. Крім того, у статті акцентовано увагу на проблемних аспектах співвідношення диспозитивності управлінських рішень роботодавця та імперативних гарантій трудового законодавства, що особливо проявляється під час застосування нестандартних форм організації праці. Обґрунтовано, що ефективна реалізація правового статусу роботодавця можлива лише за умови чіткого нормативного визначення меж його розсуду й посилення превентивної функції юридичної відповідальності у сфері праці. Перспективним напрямом подальших досліджень є деталізація статусу роботодавця в окремих сегментах ринку праці, а також аналіз впливу європейських стандартів на формування моделі співвідношення прав, обов’язків і відповідальності роботодавця в українському трудовому праві. Окремо розкрито особливості статусу роботодавця в умовах воєнного стану та вплив цифрових технологій на межі його контрольних повноважень. Наголошено, що матеріальна, адміністративна й у певних випадках кримінальна відповідальність роботодавця є вагомою противагою його широким правам та інструментом реального захисту трудових прав працівників. Зроблено висновок про потребу в подальшому вдосконаленні законодавства з урахуванням нових форм зайнятості та європейських стандартів балансу інтересів працівника й роботодавця.