Європейський правничий часопис

Постійне посилання зібранняhttp://dspace.e-u.edu.ua/handle/123456789/28

Переглянути

Зараз показуємо 1 - 20 з 338

Технології штучного інтелекту та OSINT у криміналістичному забезпеченні документування й розслідування воєнних злочинів
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Лісіцький, А. В.; Lisitsky, A. V.
У статті досліджено теоретичні та прикладні засади використання технологій штучного інтелекту (Artificial Intelligence, AI) і розвідки з відкритих джерел (Open Source Intelligence, OSINT) у криміналістичному забезпеченні документування й розслідування воєнних злочинів. Обґрунтовано, що цифровізація сучасних збройних конфліктів істотно трансформує механізми виникнення, виявлення, фіксації та дослідження криміналістично значущої інформації, що обумовлює потребу в розвитку нових підходів до криміналістичного забезпечення розслідування міжнародних злочинів.
Міжнародний досвід протидії кримінальним правопорушенням у сфері незаконної трансплантації анатомічних матеріалів людини
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Цимбал, О. В.; Tsymbal, O. V.
У статті досліджено міжнародний досвід протидії кримінальним правопорушенням у сфері незаконної трансплантації анатомічних матеріалів людини з урахуванням транснаціонального характеру відповідних діянь і потреби в його адаптації до української правової та організаційної системи. Обґрунтовано потребу в розмежуванні незаконної торгівлі органами й торгівлі людьми з метою вилучення органів як взаємопов’язаних, але самостійних кримінально протиправних явищ, що мають різну правову природу та потребують належного кримінально-правового охоплення. Проаналізовано положення Палермського протоколу, Конвенції Ради Європи проти торгівлі людськими органами й міжнародних професійних стандартів, зокрема Декларації Стамбула, крізь призму їхнього значення для формування комплексної системи протидії незаконному обігу органів.
Судовий контроль за обмеженням права власності під час застосування окремих заходів забезпечення кримінального провадження
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Кичко, Р. А.; Kychko, R. A.
У статті досліджено судовий контроль як процесуальну гарантію недоторканності права власності під час застосування окремих заходів забезпечення кримінального провадження – тимчасового вилучення та арешту майна. Актуальність теми зумовлена тим, що ці заходи безпосередньо обмежують конституційне право особи володіти, користуватися та розпоряджатися майном, а частка задоволених клопотань про арешт майна переважає над відмовами в задоволенні таких клопотань. Метою статті є визначення критеріїв, за допомогою яких суддя зобов’язаний перевіряти співрозмірність обмеження права власності та водночас встановити причини, за яких ці критерії не застосовуються на практиці, а також визначення пропозицій змін до законодавства, які здатні усунути зазначену проблематику. Визначено, що в науковій спільноті розглядається широке й вузьке розуміння судового контролю, водночас обґрунтовано, що для перевірки співрозмірності обмеження права власності це розмежування є юридично нейтральним, оскільки вимоги до вмотивованості рішення про арешт майна є єдиними для всіх стадій розгляду цього питання. Установлено, що критерії правомірності обмеження мають визначатися з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, зокрема за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка визначає законність, легітимну мету та справедливий баланс між приватними й публічними інтересами. На підставі проведеного аналізу ухвал слідчих суддів та апеляційних судів виявлено типові проблеми правозастосування, які полягають у тому, що передбачена пунктом 5 частини другої статті 173 КПК України оцінка розумності та співмірності обмеження здебільшого підміняється відтворенням тексту клопотання органу досудового розслідування, водночас вимога частини четвертої цієї статті щодо неприпустимості зупинення правомірної підприємницької діяльності залишається поза увагою слідчих суддів. Окремо визначено проблему, за якої тимчасово вилучене майно утримується поза межами строку, встановленого частиною п’ятою статті 171 Кодексу та обґрунтовано, що проблема має переважно правозастосовний, а не законодавчий характер, оскільки наявний нормативний інструментарій перевірки співрозмірності залишається незадіяним. Водночас виокремлено дві проблеми нормативного регулювання, які неможливо усунути через практику, це стосується безособового характеру обов’язку повернення тимчасово вилученого майна за частиною п’ятою статті 171 КПК України, що має наслідком його можливу реалізацію виключно з ініціативи власника та відсутність визначеного строку дії арешту майна. Наукова новизна полягає у визначенні поняття судового контролю за обмеженням права власності та в розроблених пропозиціях змін до статей 171, 173 і 174 КПК України, зокрема щодо запровадження строку дії арешту майна та періодичного перегляду його обґрунтованості, ініційованого стороною обвинувачення.
Проблеми досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з обігом криптовалюти
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Білинець, І. О.; Bilynets, І. О.
У статті досліджено проблемні аспекти досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з обігом криптовалюти, з урахуванням технологічних особливостей функціонування блокчейн-систем, цифрової природи віртуальних активів і транснаціонального характеру відповідних операцій. Встановлено, що основні труднощі правозастосовної практики зумовлені складністю ідентифікації фактичного власника криптовалютного гаманця, процесуального оформлення результатів блокчейн-аналітики, забезпечення належності, допустимості та достовірності цифрових доказів, а також вилучення, арешту й зберігання криптоактивів. Обґрунтовано доцільність застосування під час доказування «трикутника атрибуції», який охоплює блокчейн-рівень, сервісний рівень та персональний рівень і дає змогу комплексно встановлювати зв’язок між конкретною особою та криптовалютною адресою. Запропоновано запровадити уніфікований протокол блокчейн-аналітичного дослідження із фіксацією технічних параметрів, джерел даних, хешів транзакцій, аналітичних припущень і контрольних хеш-сум сформованих файлів. Доведено потребу в нормативному врегулюванні порядку роботи з приватними ключами, seed-фразами та іншими даними доступу до віртуальних активів, а також створення системи державних криптогаманців із використанням багатопідписного механізму. Запропоновано доповнити кримінальне процесуальне законодавство спеціальною нормою щодо особливостей тимчасового вилучення та зберігання віртуальних активів. Окрему увагу приділено розмежуванню відкритої блокчейн-аналітики й процесуального отримання ідентифікаційних даних від криптовалютних бірж і провайдерів відповідних послуг. Обґрунтовано двоетапний механізм міжнародного одержання даних, що передбачає їхнє невідкладне збереження та подальше процесуальне витребування. Зроблено висновок, що підвищення ефективності досудового розслідування цієї категорії правопорушень потребує стандартизації алгоритмів роботи з цифровими доказами, залучення спеціальних знань і належної міжвідомчої та міжнародної взаємодії.
Повноваження керівника органу прокуратури щодо надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій в умовах воєнного стану
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Бондаренко, О. Г.; Bondarenko, O. G.; Вацюк, В. О.; Vatsiuk, V. O.; Заросило, В. О.; Zarosylo, V. O.
У статті досліджено правові підстави та межі здійснення керівником органу прокуратури повноважень слідчого судді щодо надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій в умовах воєнного стану. Проаналізовано положення глави 21 та статті 615 КПК України, а також законодавчі зміни, якими запроваджено особливий порядок здійснення судового контролю за відсутності об’єктивної можливості виконання відповідних повноважень слідчим суддею. Доведено, що введення або продовження воєнного стану саме собою не є достатньою підставою для застосування цього порядку. Об’єктивна неможливість здійснення судового контролю має бути підтверджена в кожному кримінальному провадженні конкретними обставинами, що перешкоджають слідчому судді своєчасно розглянути відповідне клопотання. Визначено вимоги до мотивування постанови керівника органу прокуратури, яка повинна містити обґрунтування підстав проведення НСРД, причин неможливості отримання дозволу слідчого судді, а також необхідності та пропорційності втручання в права особи. Запропоновано конкретизувати в статті 615 КПК України критерії відсутності об’єктивної можливості виконання повноважень слідчим суддею, вимоги до змісту постанови керівника органу прокуратури та запровадити механізм наступного судового контролю за її законністю, обґрунтованістю й пропорційністю.
Невідкладні слідчі (розшукові) дії на початковому етапі досудового розслідування неналежного виконання професійних обов’язків медичними працівниками
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Баулін, О. В.; Baulin, O. V.
У статті розглядаються питання, пов’язані з особливостями початкового етапу здійснення в сучасній Україні досудового розслідування кримінальних правопорушень, що вчиняються медичними працівниками у зв’язку з неналежним виконанням професійних обов’язків. На підставі аналізу чинних положень кримінального, кримінального процесуального й медичного права України та наукових публікацій юристів і медичних фахівців, прикладів слідчої та судової практики розкриті особливості початкового етапу досудового розслідування неналежного виконання професійних обов’язків медичним працівником. Звертається увага на проблеми, що виникають під час проведення окремих слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій і заходів у кримінальних провадженнях цієї категорії. Зокрема, йдеться про специфіку проведення оглядів приміщень, медичного обладнання, інструментів і документації в закладах охорони здоров’я із залученням спеціалістів у цілях своєчасного виявлення та фіксації матеріальних слідів кримінального порушення, про потребу в отриманні доступу до медичної документації, що має значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, про особливості допитів потерпілих, свідків серед пацієнтів і медичних працівників, про обов’язковість використання спеціальних знань у формі судових експертиз тощо. Зазначається вплив судового контрою під час досудового розслідування в провадженнях цієї категорії через наявність у змісті інформації, що міститься в медичній документації, лікарської таємниці, а також потреби в гарантуванні прав, свобод і законних інтересів медичних працівників, зокрема й тих, які можуть бути причетні до вчинення кримінального правопорушення. Визначені способи розв’язання вказаних проблем.
Принципи Мендеса як основа гуманізації кримінального процесу України
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Цимбал (Власова), Г. П.; Tsymbal (Vlasova), H. P.
Статтю присвячено дослідженню Принципів Мендеса як сучасного міжнародного стандарту гуманізації кримінального процесу та визначенню перспектив їхньої імплементації в кримінальне процесуальне законодавство України. Обґрунтовано, що трансформація сучасної кримінальної юстиції від репресивної до людиноцентричної моделі обумовлює потребу в переосмисленні традиційних підходів до проведення допиту та впровадження процесуального інтерв’ювання як науково обґрунтованого способу отримання достовірної доказової інформації із безумовним дотриманням прав і свобод людини. Проаналізовано зміст поняття гуманізації кримінального процесу, його співвідношення з принципом верховенства права та міжнародними стандартами захисту прав людини. Доведено, що гуманізація кримінального процесу полягає не в зменшенні ефективності кримінального переслідування, а в створенні процесуальних механізмів, які забезпечують баланс між інтересами держави в боротьбі зі злочинністю та потребою в гарантуванні фундаментальних прав людини під час кримінального провадження. Встановлено, що реалізація такого підходу сприяє підвищенню довіри до органів кримінальної юстиції, зміцненню принципу справедливого судочинства та забезпеченню належної якості доказування.
Гарантії прав потерпілого в досудовому кримінальному процесі в умовах правового режиму воєнного стану
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Рогатинська, Н. З.; Rohatynska, N. Z.
У науковій статті здійснено комплексне дослідження гарантій прав потерпілого в досудовому кримінальному провадженні в умовах правового режиму воєнного стану з урахуванням трансформації кримінальної процесуальної форми, спричиненої повномасштабною збройною агресією проти України. Вихідною основою дослідження є положення КПК України, які визначають процесуальний статус потерпілого, а також спеціальні правила розділу ІХ-1 Кодексу, спрямовані на забезпечення можливості здійснення кримінального провадження за обставин, коли застосування ординарних процедур є неможливим або істотно ускладненим.
Процесуальні гарантії забезпечення лікарської таємниці під час тимчасового доступу до речей та документів у кримінальних провадженнях
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Пиріг, І. В.; Pyrih, I. V.
У статті досліджено процесуальні гарантії забезпечення лі карської таємниці під час тимчасового доступу органів досудового розслідування до відомостей електронної системи охорони здоров’я (далі – ЕСОЗ) у кримінальних провадженнях. Актуальність проблематики зумовлена тим, що цифровізація медичної інформації, з одного боку, розширює можливості її використання для потреб у доказуванні, а з іншого – посилює ризики надмірного втручання в право особи на приватність. У зв’язку з цим особливого значення набуває узгодження процесуальних підстав доступу до медичних даних із технічними особливостями їх зберігання, передачі та обробки в ЕСОЗ.
Вплив євроінтеграційних процесів на застосування заходів процесуального примусу в кримінальному провадженні України
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Бодунова, О. М.; Bodunova, O. M.; Грицюк, І. В.; Hrytsiuk, I. V.
Методологічну основу дослідження становить сукупність загальнонаукових і спеціально-правових методів. За допомогою діалектичного методу визначено особливості трансформації інституту процесуального примусу в умовах європейської інтеграції; системно-структурного – встановлено місце відповідних заходів у механізмі кримінального провадження; формально-юридичного – проаналізовано положення кримінального процесуального законодавства; порівняльно-правового – зіставлено національні підходи з європейськими стандартами застосування процесуального примусу. Встановлено, що євроінтеграційні процеси зумовлюють посилення вимог до законності, необхідності, обґрунтованості та пропорційності обмеження прав особи. Особливу увагу приділено триманню під вартою, заставі та арешту майна як заходам, що передбачають істотне втручання в права людини. Обґрунтовано, що під час застосування тримання під вартою мають бути доведені конкретні процесуальні ризики та неможливість їхнього усунення більш м’яким заходом; розмір застави повинен визначатися з урахуванням майнового стану особи; арешт майна – відповідати меті та відповідному обсягу обмеження права власності. Доведено потребу в посиленні судового контролю та індивідуального оцінювання підстав застосування й продовження заходів процесуального примусу. Запропоновано конкретизувати в КПК України критерії оцінювання пропорційності процесуального примусу та вимоги до мотивування неможливості застосування менш обтяжливих заходів. Акцентовано увагу на потребі в удосконаленні практики застосування заходів процесуального примусу з урахуванням європейських підходів до забезпечення балансу між публічними інтересами кримінального провадження та недопущенням надмірного втручання в права та свободи особи. Наголошено, що наближення національного кримінального процесуального законодавства до європейських стандартів має передбачати не лише формальну адаптацію правових норм, а й трансформацію правозастосовної практики в напрямі забезпечення належного балансу між досягненням завдань кримінального провадження та мінімально необхідним втручанням у права й свободи особи.
Щодо наявності повноважень у прокурора як представника сторони обвинувачення подавати касаційну скаргу на судові рішення, зазначені в статті 424 КПК України, з підстави порушення права обвинуваченого на захист
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Басиста, І. В.; Basysta, I. V.; Глинська, Н. В.; Glynska, N. V.
У цій статті поставлено за мету поділитися науковими роздумами та аргументами щодо прокурорських повноважень як представника сторони обвинувачення подавати касаційну скаргу на судові рішення, зазначені в статті 424 КПК України, з підстави порушення права обвинуваченого на захист. Вчергове досліджуємо повноваження та функції, які законодавством покладаються на прокурора в перебігу кримінального провадження. Доведено, що не в кожному випадку участі в судових стадіях прокурор лише підтримує державне обвинувачення, його діяльність цим не обмежується, а особливо в апеляційному та касаційному оскарженні. Аргументовано, чому в цих двох стадіях прокурор відходить від реалізації обвинувачення й починає виконувати інші функції та повноваження. Через призму функцій і повноважень прокурора набув подальшого розвитку умовисновок, що кримінальне переслідування у формі обвинувачення прокурором у касаційному оскарженні взагалі не здійснюється, незважаючи на той факт, що прокурор як учасник кримінального провадження належить до сторони обвинувачення. Натомість прокурором реалізується законоохоронна функція та правозахисна діяльність (йдеться про захист прав і свобод людини, недопущення порушення конституційних і конвенційних прав). Констатовано, що оскаржуючи судове рішення, прокурор не керується власними, а лише публічними інтересами (принаймні так повинно бути) і це аксіоматичне положення. Завдяки використанню методів формальної логіки, а також проведеному узагальненню доведено, що чинним законодавством не встановлено обмежень щодо оскарження прокурором судових рішень задля забезпечення дотримання прав засудженого (виправданого).
Кримінально-правова кваліфікація воєнних злочинів проти дітей: співвідношення міжнародного гуманітарного права та кримінального законодавства України
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Омельчук, Л. В.; Omelchuk, L. V.; Підгородецький, В. О.; Pidhorodetskyi, V. O.
У статті досліджено проблеми кримінально-правової кваліфікації воєнних злочинів проти дітей в умовах збройної агресії проти України. Обґрунтовано, що незаконне переміщення, депортація, невиправдана затримка репатріації, вербування та використання дітей у збройному конфлікті становлять взаємопов’язаний комплекс посягань, які за наявності відповідних ознак можуть кваліфікуватися як воєнні злочини, злочини проти людяності або геноцид. Особливу увагу приділено Закону України № 4499-IX, яким у статті 438 КК України прямо виокремлено окремі форми посягань щодо дітей, що посилило спеціальний кримінально-правовий захист дитини, однак водночас актуалізувало питання тлумачення нових конструкцій, їхнє співвідношення із загальним складом порушення законів і звичаїв війни та суміжними міжнародними злочинами. Розкрито значення норм міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевських конвенцій, Додаткових протоколів і Римського статуту Міжнародного кримінального суду для визначення змісту кримінально-правових заборон. Аргументовано, що розмежування воєнного злочину, злочину проти людяності та геноциду має здійснюватися не лише за зовнішньою формою поведінки винного, а й з урахуванням контексту її вчинення, масштабності або систематичності нападу на цивільне населення, статусу потерпілої дитини та спрямованості умислу. Окремо проаналізовано зміст понять «незаконне переміщення» й «невиправдана затримка репатріації дитини», які потребують оцінювання правових підстав початкового переміщення, можливості повернення дитини та поведінки осіб, від яких залежало її повернення. Підсумовано, що подальший розвиток кримінального законодавства має бути спрямований на системне узгодження статті 438 КК України з положеннями про злочини проти людяності та геноцид, уточнення оціночних понять і формування сталої практики документування та кваліфікації відповідних діянь.
Кримінологічні засади запобігання незаконному перетинанню державного кордону України в умовах воєнного стану
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Ковальчук, Ю. І.; Kovalchuk, Yu. I.
У статті здійснено кримінологічне дослідження незаконного перетинання державного кордону України в умовах воєнного стану як складного соціально-правового явища, що охоплює адміністративно карані спроби самостійного перетинання кордону, кримінально каране незаконне переправлення осіб, корупційне сприяння виїзду військовозобов’язаних, використання підроблених документів та інші взаємопов’язані форми протиправної поведінки. Обґрунтовано потребу в розмежуванні незаконного перетинання державного кордону, передбаченого Кодексом України про адміністративні правопорушення, незаконного переправлення осіб через державний кордон України, передбаченого статтею Кримінального кодексу України, та незаконного перетинання державного кордону України, кримінальна відповідальність за яке встановлена статтею 332-2 цього Кодексу для спеціально визначених законом випадків. Такий підхід дає змогу уникнути необґрунтованого ототожнення різних за правовою природою діянь і водночас розглядати їх у межах єдиного кримінологічного поля загроз прикордонній безпеці.
Правовий режим sui generis на неоригінальні об’єкти, згенеровані комп’ютерною програмою: трансформація класичної доктрини авторського права в Україні під впливом штучного інтелекту
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Фокін, С. І.; Fokin, S. I.
У статті досліджено трансформацію в Україні класичної доктрини авторського права під впливом активного розвитку штучного інтелекту. Актуальність теми зумовлена тим, що через швидкий розвиток штучного інтелекту активно розробляються та ухвалюються нормативноправові акти у відповідній сфері, у зв’язку з чим відбувається зміна певних позицій у сфері інтелектуальної власності. У роботі проаналізовано антропоцентричний характер авторського права в Україні до 2023 року, коли набрав чинності новий Закон України «Про авторське право і суміжні права», яким було вперше запропоновано поняття «неоригінальні об’єкти, згенеровані комп’ютерною програмою». Акцентується увага, що до 2023 року в Україні автором твору вважалась виключно фізична особа, яка своєю творчою працею здатна створювати об’єкт інтелектуальної власності як результат функціонування когнітивних процесів мозку. Хоч і новий закон передбачає можливість створення твору комп’ютерною програмою без безпосередньої участі фізичної особи, однак це кардинально не змінює антропоцентричну доктрину авторського права в Україні. На основі порівняльного аналізу доведено, що неоригінальні об’єкти, згенеровані комп’ютерною програмою, суттєво відрізняються від звичайних творів, створених фізичною особою, зокрема: щодо неоригінальних об’єктів не виникають особисті немайнові права, право особливого роду щодо відповідних об’єктів становить 25 років, фізична особа залучається до створення неоригінального об’єкта лише на етапах початкового запиту та коригування. Однак, незважаючи на такі суттєві відмінності, у статті зазначається, що антропоцентричний підхід щодо авторського права хоч і зазнав змін, проте такі зміни не є докорінними. У підсумку зроблено висновок, що загалом незмінний антропоцентричний підхід авторського права в Україні має лише позитивні наслідки, оскільки фізична особа завжди залишатиметься первинним суб’єктом авторського права (а щодо неоригінальних об’єктів – суб’єктом права особливого роду), а тому завжди буде наявна особа, яка спроможна нести відповідальність за дії, пов’язані із створенням об’єкта комп’ютерною програмою.
Захист прав споживачів за договорами про надання цифрового контенту та цифрових послуг: порівняльно-правовий аналіз законодавства України та права Європейського Союзу
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Тимошенко, Ольга Анатоліївна; Tymoshenko, Olga
Стаття присвячена комплексному порівняльно-правовому аналізу механізмів захисту прав споживачів за договорами про надання цифрового контенту й цифрових послуг у законодавстві України та праві Європейського Союзу. Досліджено концептуальні зміни у вітчизняній правовій системі, зумовлені потребою в імплементації положень Директиви (ЄС) 2019/770 та ухваленням Закону України «Про цифровий контент та цифрові послуги». Охарактеризовано уніфікований понятійно-категоріальний апарат, зокрема правову природу цифрового контенту, цифрових послуг і матеріальних носіїв. Проведено теоретичне та практичне розмежування аналізованих договорів із суміжними цивільно-правовими інститутами: договорами купівлі-продажу товарів із цифровими елементами, надання традиційних послуг і ліцензійними угодами. Окрему увагу приділено новелі приватного права – нормативній легалізації передачі персональних даних споживача як форми зустрічного надання. Проаналізовано об’єктивні та суб’єктивні критерії відповідності цифрових благ договірним і законодавчим вимогам, а також наслідки їхньої некоректної інтеграції в цифрове середовище. Розкрито сутність запровадженої презумпції невідповідності цифрового продукту та специфіку системи розподілу тягаря доказування між сторонами правовідносин. Досліджено імперативну ієрархію засобів правового захисту споживачів: від первинної вимоги щодо безоплатного приведення цифрового блага у відповідність до вторинних механізмів (пропорційного зниження ціни та односторонньої відмови від договору з настанням відповідних реституційних наслідків). За результатами порівняльного дослідження виявлено високий рівень гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами, однак констатовано наявність суттєвих відмінностей в інституційному забезпеченні та санкційних механізмах. Доведено, що специфіка національної правової моделі полягає в жорсткій інтеграції норм про постачання цифрового контенту із законодавством про електронну комерцію, функціонуванні спеціалізованого Єдиного державного вебпорталу для споживачів і встановленні імперативних адміністративно-господарських санкцій за порушення прав споживачів. Обґрунтовано об’єктивну потребу в подальшому доктринальному розробленні проблематики правової кваліфікації договору про надання цифрового контенту як самостійного поіменованого правочину та подолання потенційних колізій із загальними положеннями зобов’язального права Цивільного кодексу України задля формування усталеної судової практики.
Віртуальний актив у цивільному спорі: встановлення належності та оцінювання електронних доказів
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Подолян, Ю. О.; Podolian, Yu. О.
Статтю присвячено особливостям доказування в цивільних і господарських спорах, предметом яких є віртуальні активи. Встановлено, що запис у розподіленому реєстрі достовірно відображає технічні параметри операції, проте сам собою не ідентифікує учасника правовідносин і не розкриває правову підставу набуття активу. Проаналізовано вимоги процесуального законодавства України до форми, належності, допустимості та достовірності електронних доказів, а також практику Верховного Суду, Принципи УНІДРУА щодо цифрових активів і рішення в справі ByBit FinTech Ltd v Ho Kai Xin. Запропоновано послідовність встановлення юридично значущих обставин: індивідуалізація активу й операції; встановлення зв’язку особи з адресою або обліковим записом; перевірка правової підстави належності; підтвердження цілісності та походження цифрових даних; оцінювання узгодженості технічних і позацифрових доказів у сукупності. Обґрунтовано, що демонстрація доступу до гаманця, скріншот блокчейн-оглядача або паперова копія електронного повідомлення не повинні мати наперед визначеної доказової сили. Наукова новизна полягає в розробленні фактологічно-доказової моделі, яка поєднує технічну верифікацію операції з процесуальним встановленням особи та матеріально-правовою підставою вимоги. Запропоновано використовувати паспорт електронного доказу, що містить мінімальний набір даних про джерело, спосіб одержання, часову прив’язку, контрольну суму, збереження оригіналу й можливість незалежного відтворення результату.
Технології штучного інтелекту у сфері складання цивільно-правових документів: проблеми правового забезпечення та напрями розвитку законодавства України
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Лаговська, Н. В.; Lagovska, N. V.; Воробйова, А. Л.; Vorobiova, A. L.
У статті здійснено комплексне дослідження теоретико-правових і прикладних аспектів використання технологій штучного інтелекту під час складання цивільно-правових документів. Встановлено, що стрімка цифровізація суспільних відносин та активне впровадження інструментів штучного інтелекту в юридичну практику зумовлюють потребу в переосмисленні традиційних підходів до підготовки договорів, довіреностей, заповітів, претензій, процесуальних та інших документів цивільно-правового характеру. Проаналізовано сучасні наукові підходи до визначення правової природи систем штучного інтелекту та їхні ролі в правотворчій і правозастосовній діяльності. Досліджено нормативно-правове регулювання використання технологій штучного інтелекту в Україні та Європейському Союзі, зокрема положенням Концепції розвитку штучного інтелекту в Україні та Регламенту Європейського Союзу про штучний інтелект (AI Act). Досліджено особливості застосування генеративних систем штучного інтелекту під час підготовки цивільно-правових документів. Обґрунтовано, що використання таких технологій супроводжується ризиками, пов’язаними із достовірністю та юридичною коректністю сформованих документів, захистом персональних даних, забезпеченням конфіденційності інформації, дотриманням вимог професійної етики й визначенням суб’єкта юридичної відповідальності за можливі помилки. Досліджено проблеми правозастосування, які виникають у зв’язку з відсутністю спеціального законодавчого регулювання використання штучного інтелекту у сфері юридичного документування. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства України: запропоновано нормативно закріпити принципи використання штучного інтелекту в юридичній діяльності, запровадити механізми людського контролю за результатами його роботи, гармонізацію національного законодавства з європейськими стандартами та забезпечення належного рівня захисту прав і законних інтересів учасників цивільних правовідносин.
Трансформація житлової політики України: від радянського кодексу до європейської моделі соціальної оренди
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Бутков, О. І.; Butkov, O. I.; Грицюк, А. Р.; Hrytsiuk, A. R.
У науковій статті досліджено докорінну зміну парадигми державної житлової політики в Україні в контексті євроінтеграційних процесів і подолання наслідків війни. Актуальність теми зумовлена тривалим збереженням застарілих засад радянського Житлового кодексу УРСР 1983 року, що створювало глибоку правову та економічну колізію між декларативним «безкоштовним житлом» і ринковою реальністю. Ситуація критично загострилася через масштабні руйнування інфраструктури внаслідок повномасштабної агресії РФ, появу мільйонів внутрішньо переміщених осіб і зобов’язання України в межах плану Ukraine Facility. Метою дослідження є комплексний аналіз правових, economicних і соціальних аспектів переходу від радянської розподільчої системи до європейських стандартів, а також обґрунтування життєздатності механізмів соціальної оренди та цифровізації обліку потреб. Автор здійснює критичний аналіз неефективності паперових квартирних черг і розкриває новели рамкового Закону України «Про основні засади житлової політики». У роботі детально розглянуто успішний досвід країн ЄС і виокремлено три ключові фінансові підходи, які запозичує Україна: об’єктне субсидування, суб’єктне субсидування й регуляторний механізм орендного ліміту. На основі порівняльного аналізу доведено переваги створення муніципальних некомерційних фондів оренди та впровадження Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи для моніторингу доходів і захисту прав орендарів. У висновках окреслено ключові інституційні виклики реформи, серед яких дефіцит фінансування громад і ризики опору місцевої влади.
Правова природа віртуальних активів у системі об’єктів цивільних прав: досвід ЄС та України
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Цимбал, П. В.; Tsymbal, P. V.; Кравчук, П. Ю.; Kravchuk, P. Yu.; Кузьменко, О. В.; Kuzmenko, O. V.
У статті здійснено комплексне дослідження правової природи віртуальних активів та їхнього місця в системі об’єктів цивільних прав в умовах цифровізації економіки й наближення законодавства України до права Європейського Союзу. Актуальність теми зумовлена тим, що економічна цінність, транскордонний характер обігу й технологічна форма існування таких активів не повною мірою узгоджуються з традиційними речово-правовими та зобов’язально-правовими конструкціями. Метою дослідження є визначення цивільно-правової природи віртуальних активів, встановлення особливостей їхньої оборотоздатності та обґрунтування напрямів удосконалення національного правового режиму з урахуванням Регламенту (ЄС) 2023/1114 про ринки криптоактивів (MiCA). Методологічну основу становлять формально-юридичний, порівняльно-правовий, системно-структурний методи, а також методи аналізу й узагальнення. Розглянуто доктринальні підходи, за якими віртуальний актив кваліфікується як нематеріальне благо, майно, майнове право, цифрова річ або самостійний різновид цифрового майна. Встановлено, що універсальна кваліфікація всіх віртуальних активів за допомогою однієї цивілістичної категорії не враховує їхньої функціональної неоднорідності: одні активи мають самостійну економічну цінність, тоді як інші посвідчують вимоги чи права щодо зовнішнього майна. Обґрунтовано потребу в диференційованому правовому режимі, який пов’язує обсяг правомочностей володільця не лише з контролем над приватним криптографічним ключем, а й зі змістом права, втіленого або посвідченого відповідним токеном. Порівняння Закону України «Про віртуальні активи» та MiCA показало відмінність їхніх регуляторних завдань: український акт переважно визначає загальні засади правового статусу й обігу віртуальних активів, тоді як MiCA встановлює комплексні вимоги до емітентів, публічної пропозиції, допуску до торгів і діяльності постачальників послуг щодо криптоактивів. Окрему увагу приділено переходу прав, спадкуванню, зберіганню, зверненню стягнення, використанню смартконтрактів і токенізації майна. Зроблено висновок, що подальше реформування має забезпечити юридичний зв’язок між цифровим записом і посвідченим ним правом, визначити момент переходу прав, способи доказування належності активу та ефективні засоби судового захисту, одночасно узгодивши приватно-правові положення з європейськими вимогами до функціонування ринку криптоактивів.
Від презумпції невинуватості до презумпції анонімності: право на ім’я, приватність і межі публічної кримінальної процесуальної комунікації
(ПВНЗ "Європейський університет", 2026) Дроздов, О. М.; Drozdov, O. M.; Дроздова, О. В.; Drozdovа, O. V.
Статтю присвячено системній реконструкції частини четвертої статті 296 Цивільного кодексу України після остаточного вирішення Об’єднаною палатою Касаційного цивільного суду Верховного Суду справи № 761/1004/20. На підставі постанови від 22 червня 2026 року виокремлено два самостійні компоненти її правової позиції: гарантійний характер законодавчого обмеження доконвікційного обнародування імені та неприпустимість використання цивільного процесу для встановлення обставин, які становлять предмет кримінального доказування. Обґрунтовано, що загальні повноваження правоохоронних органів інформувати суспільство не є спеціальною законною підставою для персоніфікації підозри; виняток із заборони має бути прямо встановлений якісним законом. Декларативний спосіб захисту підлягає функціональній перевірці: він є належним лише тоді, коли здатний припинити втручання або реально усунути його наслідки. Дослідження поєднує нормативно-догматичний, системний, конвенційно дружній і функціональний порівняльно-правовий методи. Проаналізовано практику Європейського суду з прав людини, Суду Європейського Союзу та найвищих судів Великої Британії, Німеччини, Франції, Іспанії, Канади й Сполучених Штатів Америки, включно з новітніми рішеннями 2026 року щодо офіційних обвинувальних заяв, фотографій, цифрових архівів кримінальних рішень і пропорційності онлайн-публікації імені. «Презумпцію анонімності» визначено як авторську назву українського нормативного вихідного правила з винятками, прямо передбаченими законом, а не як універсальну міжнародну заборону ідентифікації. Сформульовано шестиступеневий тест, що охоплює юрисдикційну кваліфікацію, декомпозицію повідомлення, перевірку прямої законної підстави, потребу саме в повній ідентифікації, оцінюванні суб’єкта, форми, часу й контексту, а також вибір точного та ефективного способу захисту. Доведено, що цифрове поширення потребує повторного балансування актуального суспільного інтересу, тривалості та інтенсивності стигми й технічної придатності анонімізації, деіндексації чи контекстуального оновлення матеріалу.

Переглянути

Нові надходження