Правовий механізм захисту прав дитини в умовах збройної агресії проти України

Abstract

Статтю присвячено комплексному дослідженню правового механізму захисту прав дитини в умовах збройної агресії проти України крізь призму міжнародного та національного права, а також новітньої практики Європейського суду з прав людини. Обґрунтовано актуальність дослідження у зв’язку із системними порушеннями прав дітей, спричиненими міжнародним збройним конфліктом, зокрема загибеллю та пораненням дітей, їхньою незаконною депортацією, примусовим переміщенням, розлученням із сім’ями, порушенням права на освіту, особисту свободу та збереження національної ідентичності. Запропоновано тлумачення правового механізму захисту прав дитини як цілісної системи взаємопов’язаних нормативних, інституційно-контрольних і юрисдикційних засобів, спрямованих на запобігання порушенням прав дітей, їхнє документування, захист, відновлення та притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Визначено зміст і функціональне призначення кожної із зазначених складових і розкрито їхній взаємозв’язок. Проаналізовано міжнародно-правові та національні акти, що становлять нормативну основу захисту прав дітей під час війни. Досліджено діяльність органів ООН, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та інших інституцій щодо моніторингу, документування й міжнародного визнання порушень прав дітей. Окрему увагу приділено ролі Міжнародного кримінального суду та Європейського суду з прав людини як міжнародних юрисдикційних інституцій, що забезпечують юридичне оцінювання порушень прав дітей і притягнення винних осіб до відповідальності. Доведено, що новітня практика Європейського суду з прав людини істотно розширила правове розуміння незаконної депортації, примусового переміщення, розлучення дітей із сім’ями, незаконного усиновлення та втрати національної ідентичності як взаємопов’язаного комплексу порушень фундаментальних прав дитини. Зроблено висновок, що ефективність правового механізму забезпечення прав дитини визначається не окремими правовими інструментами, а узгодженим функціонуванням його нормативної, інституційно-контрольної та юрисдикційної складових, що потребує подальшого розвитку міжнародного співробітництва й удосконалення національного правового механізму.