Судовий контроль за обмеженням права власності під час застосування окремих заходів забезпечення кримінального провадження

Abstract

У статті досліджено судовий контроль як процесуальну гарантію недоторканності права власності під час застосування окремих заходів забезпечення кримінального провадження – тимчасового вилучення та арешту майна. Актуальність теми зумовлена тим, що ці заходи безпосередньо обмежують конституційне право особи володіти, користуватися та розпоряджатися майном, а частка задоволених клопотань про арешт майна переважає над відмовами в задоволенні таких клопотань. Метою статті є визначення критеріїв, за допомогою яких суддя зобов’язаний перевіряти співрозмірність обмеження права власності та водночас встановити причини, за яких ці критерії не застосовуються на практиці, а також визначення пропозицій змін до законодавства, які здатні усунути зазначену проблематику. Визначено, що в науковій спільноті розглядається широке й вузьке розуміння судового контролю, водночас обґрунтовано, що для перевірки співрозмірності обмеження права власності це розмежування є юридично нейтральним, оскільки вимоги до вмотивованості рішення про арешт майна є єдиними для всіх стадій розгляду цього питання. Установлено, що критерії правомірності обмеження мають визначатися з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, зокрема за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка визначає законність, легітимну мету та справедливий баланс між приватними й публічними інтересами. На підставі проведеного аналізу ухвал слідчих суддів та апеляційних судів виявлено типові проблеми правозастосування, які полягають у тому, що передбачена пунктом 5 частини другої статті 173 КПК України оцінка розумності та співмірності обмеження здебільшого підміняється відтворенням тексту клопотання органу досудового розслідування, водночас вимога частини четвертої цієї статті щодо неприпустимості зупинення правомірної підприємницької діяльності залишається поза увагою слідчих суддів. Окремо визначено проблему, за якої тимчасово вилучене майно утримується поза межами строку, встановленого частиною п’ятою статті 171 Кодексу та обґрунтовано, що проблема має переважно правозастосовний, а не законодавчий характер, оскільки наявний нормативний інструментарій перевірки співрозмірності залишається незадіяним. Водночас виокремлено дві проблеми нормативного регулювання, які неможливо усунути через практику, це стосується безособового характеру обов’язку повернення тимчасово вилученого майна за частиною п’ятою статті 171 КПК України, що має наслідком його можливу реалізацію виключно з ініціативи власника та відсутність визначеного строку дії арешту майна. Наукова новизна полягає у визначенні поняття судового контролю за обмеженням права власності та в розроблених пропозиціях змін до статей 171, 173 і 174 КПК України, зокрема щодо запровадження строку дії арешту майна та періодичного перегляду його обґрунтованості, ініційованого стороною обвинувачення.