Захист прав споживачів за договорами про надання цифрового контенту та цифрових послуг: порівняльно-правовий аналіз законодавства України та права Європейського Союзу

Abstract

Стаття присвячена комплексному порівняльно-правовому аналізу механізмів захисту прав споживачів за договорами про надання цифрового контенту й цифрових послуг у законодавстві України та праві Європейського Союзу. Досліджено концептуальні зміни у вітчизняній правовій системі, зумовлені потребою в імплементації положень Директиви (ЄС) 2019/770 та ухваленням Закону України «Про цифровий контент та цифрові послуги». Охарактеризовано уніфікований понятійно-категоріальний апарат, зокрема правову природу цифрового контенту, цифрових послуг і матеріальних носіїв. Проведено теоретичне та практичне розмежування аналізованих договорів із суміжними цивільно-правовими інститутами: договорами купівлі-продажу товарів із цифровими елементами, надання традиційних послуг і ліцензійними угодами. Окрему увагу приділено новелі приватного права – нормативній легалізації передачі персональних даних споживача як форми зустрічного надання. Проаналізовано об’єктивні та суб’єктивні критерії відповідності цифрових благ договірним і законодавчим вимогам, а також наслідки їхньої некоректної інтеграції в цифрове середовище. Розкрито сутність запровадженої презумпції невідповідності цифрового продукту та специфіку системи розподілу тягаря доказування між сторонами правовідносин. Досліджено імперативну ієрархію засобів правового захисту споживачів: від первинної вимоги щодо безоплатного приведення цифрового блага у відповідність до вторинних механізмів (пропорційного зниження ціни та односторонньої відмови від договору з настанням відповідних реституційних наслідків). За результатами порівняльного дослідження виявлено високий рівень гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами, однак констатовано наявність суттєвих відмінностей в інституційному забезпеченні та санкційних механізмах. Доведено, що специфіка національної правової моделі полягає в жорсткій інтеграції норм про постачання цифрового контенту із законодавством про електронну комерцію, функціонуванні спеціалізованого Єдиного державного вебпорталу для споживачів і встановленні імперативних адміністративно-господарських санкцій за порушення прав споживачів. Обґрунтовано об’єктивну потребу в подальшому доктринальному розробленні проблематики правової кваліфікації договору про надання цифрового контенту як самостійного поіменованого правочину та подолання потенційних колізій із загальними положеннями зобов’язального права Цивільного кодексу України задля формування усталеної судової практики.